“Депортованих змусили жити у вуличному туалеті”: як НКВС “натравлював” казахів на кримських татар

За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина – діти до 16 років.

Ті ж, кому пощастило вижити, мабуть, і вночі – уві сні – бачать картини мору, спроби вбивства цілого народу.

Ваїт Мухтаров: “За 28 днів померло 4 молодших братиків і сестричок та мама. 12-річною дитиною я рив для них могили”

Коли хтось розповідає, не так боляче. А коли ти пережив всі ці випробування сам, важко про це згадувати.

Мені було 9 років, я був найстаршим. Це було близько 2-ї години (ночі – ред.). Приїхали машини і зупинилися біля нашого будинку. Коли машини розгорталися, світили фарами в наше вікно. Одна машина, дві машини, три машини… Потім мама сказала: “Ваїт, біжи, здається, з Криму будуть виселяти всіх мулл!” Я побіг до дядька Османа. Він був муллою. Просидів 10 років у в’язниці. На наших вулицях вже було багато солдатів.

Знаючи всі дірки в парканах, я побіг до тітки і сказав їй, що висилають мулл. Тітка відповіла, щоб я повернувся до мами і сказав їй, що виселяють всіх кримських татар. Мене тримали два солдати, але я вирвався й знову через дірки в парканах утік, вони мене не змогли зловити. Повернувся додому.

Вдома вже один солдат штовхає маму, а в неї на руках немовля. Усі діти чіплялися за мамину сукню. 6 дітей. Я прибіг, він мене хотів вигнати. Але мама сказала, що я її дитина. Той солдат подивився на нас, сів. Усі діти плачуть.

Мама розгубилася, ні їжу, ні речі зібрати не може. Усі діти, притулившись до неї, почали плакати. Той солдат почав допомагати. Як міг. Це побачив офіцер. Він вдарив цього солдата, забрав у нього зброю і вигнав. Відправив до нас іншого. Прийшов інший солдат, почав кричати: “Давай-давай, давай-давай!”. А ми знали російську. Почав всіх дітей і маму з немовлям на руках виштовхувати. Потім подивився, що діти всі плачуть, всі розгубилися. Вийшов подивився, чи немає в коридорі офіцера, зайшов і теж почав нам допомагати.

Тато тоді працював у магазині, тому мамі вдалося взяти дві валізи з хустками. Ці хустки нас врятували від голоду в Узбекистані. За одну хустку один пуд зерна, здається. У нас не було можливості їх продавати. Але поряд із нами була жінка-узбечка, вона допомогла нам.

Нас посадили в машину. Здається, нас повезли у Феодосію. А в Феодосії нас завантажили в потяг. Коли вантажили, був такий хаос. Там кішки були, ми говоримо “кеди”. Вони так нявчали, бігали біля цих машин. Собаки вили. Усі тварини кричали. У тітки Еміне була корова. Вона до сих пір у мене перед очима. Вона отелилась. Телятко поруч із нею йшло або що, я не знаю, що сталося. Чули б ви, як вона кричала. Тітка Гульсум каже солдату: “Я піду розв’яжу корову, відпущу її. Напевно, вона отелилася. Повинна була отелитися сьогодні”. Її не пустили. І поки машини не виїхали з села, ми чули, як ці тварини кричали, собаки вили. Я ніколи не чув таких звуків… Кішки, собаки, худоба… Діти плачуть, люди похилого віку розгубилися. Якби зараз десь стався такий хаос, не знаю, чи витримали б.

У Феодосії сіли на поїзд. На даху позакривали віконця. Душно. Ми в Криму такого не відчували ніколи. 12-13-річних дітей і дітей старшого віку посадили на треті полиці. Посередині старі, а хворі – в самому низу. Ті, хто лежав нагорі, всі роздягнені, один на одному. Такий сморід стояв. Це неможливо передати. Якщо поїзд зупинявся, то не більше, ніж 10 хвилин, на 20 хвилин. Намагалися щось приготувати, знаходили бляшанку. Хтось приносив воду. Знаходили бляшанку і на ній готували тісто. Потім розводили вогонь, але якби навіть поїзд стояв пів години або годину, то все одно б цей хліб не встиг би приготуватися. Брали просто трохи тіста, і коли голодали, їли. А те, що нам давали, і їжею вважати не можна. Просто кип’ячену воду давали. Хіба від влади варто було чекати хорошої їжі?

Прибули ми в степи Казахстану. Скільки людей померло! У нас у вагоні померла одна людина, його винесли з вагона. Поклали кілька каменів зверху, а нам сказали підніматися у вагони. Якщо не слухаєш наказів, вони один-два рази стріляли в повітря, а потім могли і вбити. Їм ціна життя – гріш. Так і залишали померлих. Були й ті, хто народжував у вагоні. Шум-гам стояв. Їх і закрити було нічим. З одного боку діти сидять, з іншого – жінка народжує. Усе до сих пір перед очима.

Ми приїхали, потрапили в Каттакурган. У Каттакургані в ариках текла каламутна вода. І ті, хто її пили, відразу захворювали. На дизентерію. Так і почали вмирати. Ми приїхали в район Карадере, колгосп “Правда”. З нашого села, здається, було 35 сімей. Із села Отуз були люди, з К’апсіхора. У колгоспах “Ян’и йол” і “Ворошилов” були люди з усього Судакського району.

Коли ми приїхали в село, узбеки не виходили з дому. Один-два дні не показувалися. На другий день прийшла наша сусідка. Вона була без чоловіка. У неї був син і дочка Меляїке. Добра жінка була. Прийшла, каже: “Селям алейкум!” Мама відповіла: “Алейкум селям! Ви, виявляється, теж мусульмани?” Вони обнялися. Ця жінка дуже багато зробила для нас. Ходила на ринок і що-небудь нам приносила. Вона на віслюку їздила на базар. А в нас ні віслюка не було, нічого. Приїхали, а там будинки такі. Чи то їх спеціально для нас приготували, чи до нас теж у цих будинках жили ті, кого депортували. Вікон немає, дверей немає. Із землі зроблені хатинки. Нас поселили у таку хатинку по 2-3 сім’ї.

Там був наш сусід. У їхній родині семеро дітей, нас теж семеро дітей. В одній хатинці ми всі. Мама сказала мені принести очерет. Я приніс. З очерету зробили ліжко. Очеретами закрили вікна. Там було дуже багато комарів. І так потроху-потроху… Я приносив сухі гілки, мама почала готувати. “Візьми казан”, – сказала мама. Казанок маленький зовсім. На сімох дітей по одній-дві ложки, і нічого не залишалося. Але так ми і жили. Потім почали люди вмирати.

У нас за 28 днів померло 4 молодших братиків і сестричок та мама померла. За 28 днів. Я був 12-річною дитиною, коли мені довелося рити для них могили. Та й які могили я міг вирити? Трохи розкопував землю лопатою і ховав. Ми з дітьми ховали. Знову ж сусідка-узбечка дала нам віслячий візок, ми вантажили на нього тіло і везли ховати. У ті роки шакалів було дуже багато. Поховаєш, а потім шакали витягують тіло. Дядько приїхав на другий день після смерті мами. Почув новину і приїхав. “Ваіте, йдемо прочитаємо молитву за маму”, – сказав він. Пішли, а від мами залишилися тільки кістки. Шакали вирили могилу і все з’їли. І братиків-сестричок так само. Не залишилося на цьому кладовищі похованих.

У людей не було сил, всі були опухлі: очі, руки – опухли. Сил не було. І багато незабаром повмирали. Люди похилого віку, щодня одна-дві людини вмирали. Так наш народ зникав.

Якщо все розповідати, складно буде. Стільки людей померло. Я не знаю, я ніколи не бачив, щоб здорова людина так опухала. Від голоду, звичайно, голод – це важко. Ми шукали померлих ослів, собак. Одного разу ми знайшли одного осла. Його шкіру варили по 4 години, не варилася. Потім потроху жуєш, а вона не жується. Так і ковтали. Ось такі дні ми пережили.

До Криму ми приїхали в 1990 році.

Мер’єм Мамбєтова: “В дорозі повинні були давати воду-їжу. Жодного разу не дали!”

Вона пережила смерть близьких, малярію і голод, але попри труднощі та випробування, повернулася додому. Коли почалася німецька окупація Криму, їй було 14 років, на час депортації – 17.

Семеро дітей. Тата забрали в трудармію в Тулу, на шахти працювати, так і не дали повернутися. Залишилося шестеро дітей. Брат в армії в Ашхабаді на прикордонному пості, 1938 рік.

О 3:00 (ранку 18 травня 1944 – ред.) прийшов: “Чи готові?”. Завантажили ліжко, подушку, дві ковдри. Одну ковдру бабуся взяла, другу – ми. Мішок пшениці взяли. Вони нам сказали ж взяти щось поїсти. А що можна було взяти за 15 хвилин? Мама швидко-швидко побігла до сусідів: “Що робити? Куди ми їдемо? Нас ведуть на розстріл. Сусідко, добре одягай дітей, візьми щось поїсти, а що буде, тільки Аллах знає”.

Як виїхали з Криму, 18 днів їхали голодні. Мама… найстарша… моя сестра на рік старша за мене. Коли уряд дозволив, ми посіяли овес, але він так погано вродив. У нас був ячмінь один мішечок, було відро ячмінного борошна, коли ми виїжджали в дорогу. Трохи більше половини банки каймаку. Це те, що ми взяли. Напевно, думали що будемо їсти цей каймак з чимось. Ми були маленькі, нічого не знали. Так і виїхали.

Ці вагони… Такий натовп, всі кричать. Ай-Серез? Кутлак? Судак? Знайомі, незнайомі – всіх повантажили по машинах. У цих машинах і речі, і діти, і батьки. Усі розгублені, один одного не можуть знайти.

…У Феодосії нас посадили в потяг. Усе зруйнувавши… Багато там загубилося, деякі тут загубилися.

Коли поїзд ставав, вони оголошували: “Поїзд буде стояти годину”. Хтось за водою пішов, хтось, трохи підкопавши землю, викладав хмиз і ставив казан. Якщо була мука, готували галушки. А потім потяг починав кричати “гу-гу-гу”. Хтось хапається за каструлю і біжить, хтось розливає все і тікає, хтось все залишає, хтось встигає взяти з собою. Хто пішов за водою, так там і залишився. Повертається, а потяга немає. Тому деякі вихідці з нашого села потрапили на Урал.

Вагони… Їх було так багато, що неможливо порахувати. Це були товарні вагони… Там стільки людей змішалося. Ай-Серез, К’оз – жителі всіх сіл змішалися. Звідки ми могли знати? А товарний вагон – він як мураха.

Був конвой з автоматами. “Що стоїш?”. А ми не знали російської. Штовхає: “Лізь, лізь, у вагон лізь!” – штовхаючи, заганяли ув вагон. На наших очах вони били, хтось там же знайшов свою смерть. Когось встигали ховати в дорозі, когось просто залишали. У вагоні стояв такий крик. Відстав від вагона, сім’я вмирає, якщо ще й батьки загубляться, то це ще гірше. Померлих було багато. В одному вагоні ми їхали в страшній тісноті. Прилягти було ніде. 18 днів, сидячи, спираючись один на одного… Якби то, що пережили ми, пережило нинішнє покоління, було б по-іншому.

Повинні були давати воду-їжу, але не давали. Жодного разу не дали! Ті, хто міг щось готувати, готували і їли, хто справлявся і хто не справлявся – залишали свої каструлі, самі залишалися. Хто ходив по воду, так і залишався … не встигали повернутися в вагон. Багато народу загубилося. Ніхто не знайшовся.

Ми (сім’я Мер’єм – ред.) в одну машину занурилися: семеро дітей і мама. Трималися за руки.

Багато народу померло. Коли не було їжі, але заспівали вишні, абрикоси… Вишню, абрикоси їмо, в ариках тече вода каламутна. Ми її пили. Ось як вип’єш – починається дизентерія. Скільки тоді померло людей від дизентерії, від малярії… Через 40 днів померла моя бабуся, її сестра теж померла. Молодший брат, у нього сім’я була. За 40 днів 3 людини померло, коли ми приїхали, від малярії.

Спочатку виникає сильний озноб, бабуся зверху накривала ковдру, а на ноги клала подушку. Через якийсь час починає кидати в жар. Поїв би, але їсти нічого. Одна піала сметани – 3 рубля, це ж великі гроші! Ми посипали її сіллю, макали-макали туди, і таким чином вилизували все.

Узбеки нас зустріли. Їх дуже налякали: “Вони не такий народ, їх називають чорними калпаками. Вони їдять людей, вони вбивають людей”, – сказали їм. Коли нас на станціях залишили, ми побачили купи каміння. Узбеки готувалися нас зустрічати. Збирали каміння, щоб закидати нас.

Дивляться, виходить із вагонів народ: у кого дитина на руках, у кого торбинка, хтось волочить на собі старого, ні до кого не пристають. Узбеки були в шоці. Не кинули в нас жодного каменя. Так і залишилися ці купи там. “Вони їдять людей, вони дуже шкідливий народ”, – лякали їх. Ми самі це бачили.

В Узбекистані бавовну обробляти на роботу нас із ночівлею відправляли. Якщо за місяць 3 тонни бавовни збереш, то відпускають, не збереш – не відпускають. На три тонни давали довідку, повертали. А тих, хто залишався вдома, директор приходив і виганяв.

У 1946 році приїхав брат, а ми в колгоспі “Карадере” жили. Нікого поряд не було з нашої деревні. Нам брат дуже допоміг, він на прикордонному пункті працював військовим. Прожив з нами 2 роки, а потім написав заяву, щоб нас перевели в інший колгосп.

Три роки народ шукав один одного, в залежності від того, хто куди потрапив.

Зера Магометова: “По дорозі в депортацію половина людей померла у вагоні. Солдати залишали їх на рельсах”

Коли кримських татар депортували з Криму, Зері Магометовій було неповних 12 років. Мати померла ще до депортації, батько був у трудармії. Поруч – лише брат. Ешелон, у якому вони їхали на заслання, прямував на Урал, але там їх не прийняли і відправили в Середню Азію. Майже місяць у дорозі. Майже половина людей загинули на шляху у невідомість.

О 3:30 ранку 18 травня двоє солдатів піднялися по сходах на другий поверх дому. Стільки галасу було, собаки гавкають… Брат відкрив двері. Брату було 17 років, мені – 11. Нас двоє дітей залишилося. Брат і я. Тата в Куйбишево, в трудармію, забрали за два тижні до нашого виселення.

Коли депортовували, зачитали так: “Іменем закону, від імені Радянської влади ви виселяєтесь з Криму як зрадники Батьківщини”. І сказали тільки, що їдемо далеко. Сказали, щоб ми взяли їжі на 5 днів.

5 хвилин дали. П’ять! А потім сказали виходити з дому. Ми майже нічого не встигли взяти, одну ковдру і 2 кг квасолі. Хліба не було, нічого не було.

Коли нас виселяли, мій брат не зміг мене розбудити. Солдат штовхнув мене, я опинилася біля дверей. Брат сказав: “Сестричка, вставай, нас виселяють із Криму. Сестричка, вставай, виселяють”. Один солдат був дуже злий, а другий – постарше – був добрий. Він сказав: “Якщо у вас є вино, тютюн, то візьміть, по дорозі в поїзді продасте, хліб візьмете”.

Нас зібрали перед школою, на площі у Кучук-Озені. У школу нас із братом і ще одного сусіда два солдата відвели. Оточили, погрожували нам автоматами. Біля лікарні встановили одну гармату, і одну гармату на кладовищі. Напевно, думали, що ми захочемо втекти. Один день нас протримали там, поки машини не приїхали.

Нас у них повантажили і відвезли на вокзал до Сімферополя. Вантажили в машини, по 5-6 сімей, поки машина не заповнилася, а потім відвезли. Там завантажили в “теплушки”, в яких перевозили тварин. Так набили, як оселедця, дихати було нічим. Ці теплушки закрили залізяччям… на замок…

Так і вивозили, як “зрадників Батьківщини”. Ми поїхали на Урал, а з Уралу нас повезли в Середню Азію. Помилилися. Ми добралися до Уралу за 18 днів. Були майже місяць в дорозі, тому що потім ще їхали в Середню Азію. В Узбекистан.

Люди у вагонах умирали. Спочатку набили людей, як хамсу, у вагони. А що по приїзду? Рідко-рідко сиділи в вагонах. Половина померла. Солдати залишали померлих на рельсах. А ми їхали. Ніхто не знає, де їхня могила, що з ними трапилося, де їх викинули, в яку яму…

В Узбекистані ми прибули на станцію Асака. Нас відразу відвели всіх у баню, дезинфікували.

На нас дуже холодно дивилися спочатку. Вони (узбеки – ред.) думали, що ми зрадники, боялися. Нас поставили в таке страшне становище, тому місцеві жителі дійсно нас боялися. Потім, коли вони дізналися, хто ми, вони говорили, що ми дуже хороший народ. Тоді померла одна бабуся, її ховали, читали молитви, і місцеві сказали: “Насправді ми не мусульмани, вони справжні мусульмани”.

Як жили? Дали нам приміщення, це був ніби туалет. Усі, хто там проходив колись, мабуть, там справляли нужду. “Як ми будемо тут жити, як залишимося тут?” – запитували ми. “Нічого страшного, приберете і будете жити”, – сказали. Змішавши землю з водою, старі цим розчином побілили стіни. А нам сказали піти зібрати траву. Після того, як вона висохла, вони розстелили цю траву, і ми на ній спали. Білизни не було, нічого не було!

У тому будиночку жило 5! 5 сімей! У нас із братом була така старенька ковдра.

Потім, в 1946 році, тато захворів плевритом і повернувся в Асаку. Брат влаштувався на роботу, нам дали картки – 600 грам братові, 250 грам мені. Був там начальник ділянки Ройтман. Він прийшов, сів біля брата і каже: “Смачного. А що їси?” Одну невелику цибулину і хліб, більше нічого немає. “А хто у тебе є? Чому ти влаштувався на таку важку роботу? Переводься на ділянку до каменярів”. На що брат відповів: “У нас династія будівельників, тому я і пішов в будівельники. Тато працював начальником ділянки”. Ройтман каже: “А де твій тато?” “Тато у Куйбишево в трудармії”. “Я тобі допоможу. Тато повернеться!” – сказав він. Не минуло й тижня, як тато в 1946 році приїхав.

Тато відразу влаштувався на роботу, його начальник взяв. І з того часу ми жили утрьох: тато, брат і я. Мама померла в Сімферополі ще в 1939 р.

У 1991 році я повернулася. Сюди, в Кіровський район приїхали. Батьківщина ж. Я сказала своїм дітям, нехай вони роблять, що хочуть, але навіть якщо в мене будуть стріляти, я не вийду з дому. Поховають, вб’ють – але на кримській землі.

За матеріалами спецпроєкту Tamirlar.